Якби ви вчились так, як треба… Ця формула класика сама спливає з глибин підсвідомості після знайомства з поточними політичними, і не тільки політичними новинами. Причому як світовими, так і вітчизняними. А друге, що унаочнюється – “це все вже було”, нехай трохи не з тими виконавцями, але діяли ті самі алгоритми, і наслідки були сумними.
Почнімо зі “свіженького”. У Німеччині видані ордери на арешт сімох підозрюваних в успішній атаці на газопровід “Північний потік” у 2022 році. Слідство вважає, що всі учасники операції – громадяни України. Їм загрожують чималі терміни ув’язнення – до 15 років. Винесімо “за дужки”, чи справді ті семеро були українцями. Порозмислимо над логікою Феміди made in Germany. Німецькі урядовці, депутати, преса наголошують, що країні загрожує російський напад, причому найближчими роками, відтак різко зростає фінансування оборонної галузі. Щодо Росії запроваджуються все нові й нові санкції, покликані зменшити її можливості фінансування армії та виробництва зброї. Водночас прокуратура прагне заарештувати і засудити людей (ще раз повторюю, не має значення, хто вони), які помітно скоротили можливості Кремля використовувати чималі кошти від продажу газу до Західної Європи. Ба більше: вони помітно скоротили можливості Німеччини фінансувати російське вторгнення до Німеччини, і за це мають бути покарані! Так, звісно, я розумію, що юридичні приписи вимагають такого покарання, що здавна існує формула: “Fiat justitia et pereat mundus” (“Нехай загине світ, але восторжествує правосуддя”), – але чи не адекватнішою наразі є інша максима: “Формально правильно, а посутньо знущання”? Нехай і належить вона такому небуденному юристу, як Владімір Ульянов-Ленін…
А стосовно того, що “це все вже було”, то справді щось дуже схоже було. В Совєтському Союзі аж по жовтень 1941 року кидали до ҐУЛАҐу чи навіть розстрілювали тих, хто, згідно зі звинуваченнями, “прагнув підірвати дружбу між СССР і Німеччиною”. Гітлерівські танки йшли до Москви, а заарештовані за “підрив дружби” йшли до совєтських концтаборів…
І ще про Німеччину. Громадяни цієї держави, як засвідчують дані соціологічного опитування, у своїй більшості (не надто значній, але все ж) вважають, що Україна повинна відмовитися від частини своїх територій заради миру з Росією. Агов, це вже було! І стосувалося саме Німеччини. У 1938 році Гітлер після кількох невдалих спроб (два заколоти та вторгнення “добровольчого корпусу”) захопити силою зброї Судетську область Чехословаччини став погрожувати всеєвропейською війною, якщо його вимоги не будуть задоволені. Мовляв, дайте мені Судети, і я гарантую довічний мир! Судети фюрер отримав – і що? Не минуло і півроку, як він загарбав решту Чехії та Клайпедську область Литви та заговорив про необхідність передачі йому Данцигу та Данцигського коридору. Результат усього цього – початок Другої світової війни через 11 місяців після “довічного миру”. Результат, як на мене, закономірний. Чи громадяни Німеччини вважають, що причина всіх лих – особисте божевілля Гітлера, а Путін людина психічно здорова, раціональна і навіть дещо гуманістична? Ага, Гітлера теж дехто тоді вважав гуманістом…
І спеціально про Данциг (Ґданськ). Улітку 1939 року у Франції преса обговорювала питання: “Чи слід нам воювати за Данциг?” Більшість із-поміж дискутантів вважала – не треба, у нас вистачає своїх проблем. Як наслідок, через рік довелося здавати Париж. Нічого не нагадує?
Один із провідних “трамплієрів”, як його охрестили журналісти, Стів Віткофф, чимало розповідає про миролюбність Путіна і його щиру готовність припинити війну. Це теж уже було. Якби Віткофф учив історію, він би знав, що у 1940 році Гітлер після розгрому Франції і публічно, і залаштунково звертався до Великої Британії з пропозиціями миру. А до цього восени 1939 року, спільно зі Сталіним погромивши другу Річ Посполиту, він звертався з мирними пропозиціями до Великої Британії та Франції. А ще раніше, щойно атакувавши Польську державу, він звернувся до поляків (до гіпотетичного “іншого уряду”) з пропозицією миру. Взагалі, Гітлер десь так до 1942 року постійно вів мову про своє прагнення до миру, про конкретні пропозиції щодо цього і був переконаний, що народи демократичних держав Заходу мали б його почути – от тільки різні рузвельти та черчиллі заважають…
У цьому контексті нас не повинно дивувати, що Дональд Трамп заявив, що він готовий накласти санкції не лише на Росію, а й на Україну, якщо та не піде на поступки та не досягне мирної угоди з Москвою. Знов-таки, нічого оригінального, це вже було. У перші місяці 1940 року, коли Червона армія ціною страшних утрат прорвала-таки Лінію Маннергейма, Гітлер натиснув на Фінляндію, вимагаючи якнайшвидше підписати мир, попри територіальні втрати. Втім, він одночасно натиснув і на Сталіна, щоби той вивів війська з Петсамо й округи. Логіка фюрера була проста – йому був потрібен фінський нікель, який добували під Петсамо і вивозили або через цей незамерзаючий арктичний порт, або по суходолу до балтійських портів. Звісно, на тому етапі “дружби, скріпленої кров’ю” за Сталіним можна було би спробувати віддати цей регіон під омофор СССР, але Гітлер уже добре знав про совєтський бардак, і волів зберегти усталений порядок, бо нікель був для нього критично важливий. Відтак Фінляндія відмовилася від запланованої Францією та Британією допомоги (експедиційний корпус уже формувався) і підписала мирну угоду. Яка, втім, мир не забезпечила – 25 червня 1941 року совєтська авіація завдала масований удар по фінських містах і цивільних об’єктах, попри задекларований фінами намір залишитися нейтральними у німецько-совєтській війні. А після закінчення Другої світової агресор Сталін таки отримав Петсамо з нікелем і перехрестив це місто на Печенгу…
І нарешті. Вкотре вже Трамп заявив, що не можна починати війну з державою, що більша за твою у 15 разів (раніше йшлося про 10) і сподіватися перемогти її. Та невже? У лютому 1920 року Совєтська Росія де-факто визнала поразку у війні з Естонією (чиє стотисячне військо підтримували не надто численні фінські, шведські та данські добровольці) та підписала з нею Тартуську мирну угоду, за якою визнала незалежність цієї колишньої колонії та погодилася на серйозні територіальні поступки. Відповідно до угоди до Естонії, окрім земель на захід від річки Нарва, відійшли також правобережні регіони, населені іжорою, інгерманландцями й етнічними росіянами, а також Печорський край (всі вони зараз входять до Ленінградської та Псковської областей Росії). Крім того, Совєтська Росія передала Естонії частину золотого запасу Російської імперії у розмірі 11,6 тонни золота, а також певне рухоме й нерухоме майно, що належало російській казні. Ленін, утім, казав: “Ця поступка не назавжди”, будучи переконаним, що місцеві комуністи невдовзі захоплять владу у країні. Така спроба була зроблена – і провалилася.
А була ж іще Польща у 1920-му…
Важливе доповнення: у випадках успішного опору совєтському воєнно-політичному велету його опонентам допомагали західні демократії. Проте не це було головним. Маленька Естонія створила чисельно таку саму армію, як і куди більша Україна (до речі, Галичина теж мала таку ж армію, як й УНР, тільки значно дисциплінованішу й організованішу). А маршал Пілсудський у 1920-му зняв навіть тилові охоронні формування та відправив їх на фронт. І держава не розвалилася.
Ну, а про Ізраїль й арабський світ і говорити нічого. Дивно, що Трамп забув цей приклад, який руйнує його конструкцію.
У всіх наведених сюжетах маємо протистояння, пряме чи непряме, тоталітарних імперій із “нормальними державами” (хоча часом з численними проблемами). Відтак алгоритми такого протистояння не випадково багато в чому повторюються через покоління. На жаль, осмислення тоталітаризму, вельми ефективне на Заході у період 1940-90- років, фактично зійшло на пси, якщо не сказати більше, після проголошеного там “кінця історії”. І якщо Україна наразі не займатиметься таким осмисленням на основі власного та чужого досвіду, буде погано не лише нам.
Джерело: OBOZ.UA