наступні покоління успадковують не лише пісні, мову, пам’ять… Ми передаємо їм свої рани. Ба більше, навіть ті, про які ми самі не знаємо.
Мені дедалі частіше українська реальність нагадує сцени з французького кінематографу 50-х: мовчазні герої, чорне небо, сигаретний дим, що зависає в повітрі як важка правда, яку ніхто не промовляє вголос. Різниця лише в тому, що там — екзистенція, тут — виживання. У повільних рухах, діалогах з невимовним сенсом, у погляді в камеру — завжди щось більше, ніж сюжет. Так і з нами: війна, яку ми проживаємо, — не лише щоденна рутина подій, а і в’язкий млосний пил, що осідає в нашому тілі. В наших клітинах.
Бо коли тіло щодня зустрічається з тривогою, страхом, токсинами, втратою — воно не просто страждає. Воно . І ця пам’ять передається далі — тим, хто навіть ще не народився.
Коли ми говоримо про наслідки війни, ми рідко думаємо про клітини. Про ті мікроскопічні структури, які день за днем записують усе, що з нами сталося. Наші клітини – це найкращий та точний щоденник. За останні 10 років вчені, лікарі, дослідники в медицині, біології й психології — змінили саму логіку розуміння спадковості. Ми вже не можемо відмежувати майбутнє покоління від теперішнього досвіду. Бо досвід — це не лише пам’ять. Це також біологія.
Травма, яку неможливо вимкнути
У сучасній епігенетиці є проста, хоч і страшна формула: стрес може змінити експресію генів, не змінюючи самих генів. Це означає, що наше тіло має пам’ять, глибшу за свідомість. Під впливом хронічного стресу, токсинів, голоду, страху або втрати в нашому організмі активуються або вимикаються певні гени — ті, що регулюють імунітет, гормони, розвиток нервової системи.
І ця “перепрограмація” здатна передаватися далі — дітям, онукам, іноді навіть через покоління.
Іншими словами, ми можемо не усвідомлювати, що переживаємо посттравматичний стрес. Але наші клітини це знають. І передають далі.
Досвід Голодомору, Шоа, Камбоджі — у ДНК нащадків
У 2015 році група вчених з Університету Торонто оприлюднила результати дослідження нащадків тих, хто пережив Голокост. У дітей і внуків вижилих виявили епігенетичні маркери змін у гені FKBP5 — він регулює реакцію на стрес. Їхня система реагування на загрозу була активнішою, ніж у людей без травматичної історії родини [, volume 80, issue 5, pages 372–380, with PubMed ID 26410355, DOI:10.1016/j.biopsych.2015.08.005]
Схожі зміни фіксували у нащадків людей, які пережили Голодомор.
Ще один трагічний приклад — Камбоджа часів режиму червоних кхмерів. У 1970-х роках під час геноциду загинули майже два мільйони людей. І вже у ХХІ столітті науковці виявили, що діти тих, хто вижив у тій катастрофі, частіше мають ознаки порушеної стресової реакції, схильності до депресії, підвищеної тривожності. І знову — без прямого досвіду війни. Лише з досвідом, записаним у клітинах їхніх батьків
[Burchert S, Stammel N, Knaevelsrud C. Transgenerational trauma in a post-conflict setting: Effects on offspring PTSS/PTSD and offspring vulnerability in Cambodian families. Psychiatry Res. 2017 Aug;254:151-157. doi: 10.1016/j.psychres.2017.04.033. Epub 2017 Apr 21. PMID: 28460286.]
Це не міфологізація. Це вже частина клінічної генетики, психіатрії й глобального розуміння того, як історія проникає в біологію…і майбутнє.
Україна 2022–2025: країна поколінь у клітинному напруженні
Мільйони українців живуть у стані постійного стресу вже третій рік. А будемо відвертими до кінця – одинадцятий. Багато з нас — під обстрілами, у евакуації, з втратою дому, роботи, близьких. Навіть ті, хто у відносно спокійних регіонах, дихають забрудненим повітрям, працюють на виснаження, читають новини з фронту, — і мовчки носять тривогу в тілі.
У медичній практиці я бачу пацієнтів, які виглядають клінічно здоровими, але мають симптоми системного виснаження: аритмії, гормональні порушення, імунодефіцити, безсоння, хронічне запалення. Вони — “носії” цієї травми. А деякі з них — уже батьки.
Поки триває війна, ми не можемо просто вимкнути стрес. Але ми можемо створити систему захисту майбутнього покоління, хоча б на рівні політик і звичок:
- Включити епігенетичні ризики у концепцію післявоєнної відбудови системи охорони здоров’я.
- Запустити освітні кампанії для батьків — про вплив стресу на вагітність, дитячий розвиток, нейропсихіатричні наслідки.
- Не стигматизувати ментальне здоров’я, бо психіка — це теж фізіологія.
- Інвестувати в середовища турботи: дитячі садки, школи, спортивні секції, де формується емоційна стабільність.
З чого почати? З себе.
- Не ігнорувати втому. Тривалий стрес = клітинна інтоксикація.
- Дбати про сон, тишу, природу, зв’язки з іншими — навіть якщо здається, що це “дрібниці”.
- Шукати підтримки: психотерапія, групи підтримки, чесна розмова з близькими — це профілактика не лише депресії, а й клітинних змін.
Майбутнє не пишеться з нуля
Ми звикли уявляти генетику як набір цифр і букв, даний нам при народженні. Але сьогодні ми точно знаємо: те, що ми проживаємо, також стає частиною нашого генетичного багажу.Повернімося до французького кіно 50-х: у кожному жесті — тінь пережитого. Так і наша історія, записана в клітинах, тихо проникає у майбутнє.І якщо ми хочемо побудувати здорову Україну — не лише в політичному чи інфраструктурному сенсі, — ми маємо почати з найменш видимого: із клітин.Майбутні покоління народжуватимуться з уже записаною історією, неначе герої старої чорно-білої стрічки, які несуть із собою тягар свого часу і надію на світло. І наше завдання — зробити цю історію не лише історією травми, а й історією відновлення, де навіть найприглушеніші кадри наповнені теплом, відвагою і світлом нового початку.
Джерело: OBOZ.UA