Швидке укладення перемир’я у війні між Ізраїлем та Іраном стало полегшенням для міжнародного співтовариства, яке побоювалося початку масштабного регіонального конфлікту. Однак для одного гравця — Росії — цей короткостроковий конфлікт став своєчасною можливістю просунути свої військові та геополітичні цілі в інших регіонах. Поки увага світу була прикута до Близького Сходу, Кремль посилив як свою відкриту агресію проти України, так і приховану експансію на Південному Кавказі.
Протягом майже двох тижнів конфлікт між Ізраїлем та Іраном домінував у міжнародних ЗМІ. Це було цілком виправдано: увага світу зосередилася на негайних ризиках ескалації, а довгострокові наслідки конфлікту досі залишаються предметом дискусій.
Проте поступово формується загальна думка про те, що ядерна програма Ірану зазнала серйозної шкоди — і її відкладено щонайменше на місяці, а то й на роки. Серйозно постраждали також його системи ППО, ракетна інфраструктура та авіація. Військовий потенціал Ірану, його позиції в регіоні і стримувальна міць виявилися ослабленими порівняно з довоєнним рівнем.
При цьому серйозно постраждав і імідж Росії як надійного стратегічного партнера. Протягом критичних для Ірану дванадцяти днів його, здавалося б, союзник обмежився лише риторичною підтримкою. Ця відмова від реальної допомоги в момент потреби підірвала і без того крихкий союз між Москвою і Тегераном.
У довгостроковій перспективі таке ослаблення Ірану — військове, дипломатичне і психологічне — являє собою стратегічну втрату і для самої Росії. Один із ключових регіональних партнерів став не тільки менш дієздатним, а й менш довірливим. Іран розчарований нездатністю Москви виправдати його очікування.
Однак усе це — довгострокові наслідки. У короткостроковій перспективі Росія отримала з ізраїльсько-іранської війни чималі тактичні вигоди.
Вигоди від відверненої уваги
По-перше, Кремль скористався тим, що увагу світу було відвернуто, щоб активізувати бойові дії в Україні. Росія посилила як окупацію українських територій, так і бомбардування цивільної інфраструктури. Наразі вона намагається захопити райони Сум та Дніпропетровська — регіони, які раніше сама визнавала українськими. Незважаючи на те що Москва проігнорувала пропозицію про місячне перемир’я, підтриману США, європейськими країнами і самою Україною, критика на її адресу виявилася мінімальною. Світовий інформаційний потік був захоплений подіями на Близькому Сході, і агресія Росії пройшла майже непоміченою.
По-друге, війна між Ізраїлем та Іраном дала Росії тимчасові військові переваги, позбавивши Україну терміново необхідного озброєння. Вироблені в США ракети, призначені для боротьби з безпілотниками, були перенаправлені з України на захист американських військових баз на Близькому Сході. Таким чином, війна між Ізраїлем та Іраном ненавмисно посилила позиції Росії на фронті.
По-третє, Кремль отримав економічну вигоду. Конфлікт викликав короткостроковий стрибок цін на нафту, що збільшило експортні доходи Росії. Крім того, війна стала приводом для відтермінування ініціативи G7 щодо встановлення нової стелі цін на російську нафту в розмірі $45 за барель. У США обговорення більш жорсткого санкційного пакета проти Росії в Сенаті також було відкладено на невизначений термін.
Паралельно Москва активізувала зусилля з відновлення своєї сфери впливу на Південному Кавказі, скориставшись геополітичним вакуумом, що виник на тлі конфлікту в регіоні Близького Сходу.
Грузія: авторитарний дрейф за підтримки Росії
Росія, яка окупувала 20% території Грузії, обмежена в можливостях прямого втручання у внутрішні справи країни. Замість цього вона впливає через правлячу партію “Грузинська мрія”, політичний інструмент, якому Кремль надає підтримку. Влада Грузії посилила тиск на представників громадянського суспільства та опозиційні партії, які виступають за інтеграцію з Європейським союзом.
Особливу тривогу викликає ухвалення закону про “іноземних агентів” — за зразком російського ФЗ-ІНОАГЕНТ — спрямованого проти НПО та незалежних ЗМІ. Почалися арешти опозиційних лідерів. Останніми днями було затримано Ніку Мелію, Іраклія Окруашвілі та Зураба Джапарідзе, яким прискореними судовими процедурами призначили тюремні терміни від 7 до 8 місяців. Спостерігачі попереджають: це може бути лише початок, оскільки Грузія дедалі глибше занурюється в авторитаризм — за схемою, що нагадує сусідній Азербайджан.
Вірменія: посилення тиску Росії
У Вірменії Кремль зайняв ще більш агресивну позицію. Москва, судячи з усього, прагне стратегічного прориву в регіоні, маючи намір повернути Єреван у свою орбіту. Тиск і підривні дії проти прозахідного уряду прем’єр-міністра Нікола Пашиняна посилюються.
Вірменська апостольська церква, традиційно лояльна Москві, перейшла в опозицію. Кремль продовжує розширювати антипашинянівську коаліцію. Одним із помітних переходів став мільярдер Самвел Карапетян — власник вірменської енергомережі та володар значних активів у Росії та Вірменії. Його арешт після погроз повалення уряду викликав додаткове роздратування у Москви.
Один із головних пропагандистів Володимира Путіна — Володимир Соловйов — виступив по російському державному телебаченню з різкою критикою вірменського уряду, назвавши його “зрадниками” і звинувативши в “продажі Арцаха” — вірменської назви Нагірного Карабаху — Азербайджану.
Проте уряд Пашиняна демонструє готовність до опору гібридній агресії. Прем’єр оголосив, що спецслужби запобігли спробі державного перевороту, спланованій “злочинними олігархічними кліриками”.
Головним фігурантом розслідування став священик Баграт Галстанян, лідер руху “Священна боротьба”. За даними влади, він — один із 14 заарештованих. Витоки зі слідства свідчать, що змовники планували захопити владу влітку за допомогою збройних груп. Нібито було сформовано 250 загонів по 25 осіб, переважно з колишніх військових, поліцейських і спортсменів. Загалом, як стверджується, до цих груп було залучено понад тисячу осіб.
Незважаючи на превентивні арешти, влада побоюється, що підривні зусилля будуть продовжені. На їхню думку, підконтрольні Росії сили мають намір домогтися зміни влади у Вірменії насильницьким шляхом.
Ці події викликають серйозну тривогу і можуть мати регіональні наслідки. Річ у тім, що так звана “п’ята колона” Росії у Вірменії виступає не тільки проти Пашиняна, а й рішуче проти будь-якої перспективи миру між Вірменією та Азербайджаном. Реваншистська риторика набирає обертів. Ці сили вже відкрито заявляють, що в разі повернення до влади вони знову почнуть війну з Азербайджаном за Нагірний Карабах.
На цьому тлі Москва, мабуть, готується до вирішального удару по Південному Кавказу з використанням вірменського плацдарму. Маніпулюючи демократичними інститутами Вірменії та мобілізуючи опозицію, великий бізнес, медіа та церкву, Кремль сподівається повалити уряд Пашиняна, зірвати мирний процес з Азербайджаном і встановити в Єревані лояльний режим для тиску на Баку.
Азербайджан: контроль без зміни режиму
Азербайджан являє собою інше завдання для Кремля. По-перше, у країні відсутня реальна політична конкуренція і демократична інфраструктура, що ускладнює формування проросійської “п’ятої колони”. По-друге, опозиція, громадянське суспільство і незалежна преса були систематично придушені протягом багатьох років правління президента Ільхама Алієва.
Демократичні сили, що залишилися, — насамперед Народний фронт Азербайджану і Національна рада — дотримуються твердо проєвропейської та антиросійської позиції.
Тому стратегія Москви в Азербайджані не пов’язана зі спробами зміни режиму, а спрямована на те, щоб змусити чинну владу приймати її умови. З усієї політичної еліти лише сам Алієв поділяє стратегічні цілі Кремля: протидія демократичним реформам і блокування інтеграції Південного Кавказу з Європою.
Однак і тут є межі зближення. Алієв вибудував персоналістський, централізований режим і не схильний ділитися владою ні з ким — зокрема і з Росією. У зв’язку з цим він прагне балансу, розвиваючи відносини одночасно з Туреччиною, ЄС, США та Китаєм.
Структурна вразливість зсередини
Проте Азербайджан страждає від серйозної вразливості: ті самі інструменти, за допомогою яких Алієв зміцнював владу — репресії та демонтаж інститутів — підірвали стійкість держави. Демократичні механізми і цивільний захист національного суверенітету були зруйновані. Для держав, таких як Росія, що реалізують зовнішню політику через примус, подібна слабкість відкриває вікно можливостей. Приклад Білорусі слугує тривожним попередженням: авторитарні режими з концентрацією влади в одних руках легко піддаються зовнішньому управлінню.
Саме тому розвиток демократичних інститутів у країнах, що межують з Росією, — це не тільки питання цінностей, а й питання національної безпеки. У Грузії та Азербайджані демократія — це захисний щит від імперського втручання та втрати суверенітету.
Історія показує, що імперії найлегше підпорядковують ті режими, де влада зосереджена в руках однієї людини. Затверджений авторитаризм в Азербайджані та авторитаризм, що набирає силу в Грузії, загрожують не тільки свободам, а й самій незалежності цих країн.
Заходу час повернутися до основного пріоритету: стримування Росії
Перемир’я у війні між Ізраїлем та Іраном — безумовно, позитивна подія. Але тепер міжнародне співтовариство має знову зосередитися на головному пріоритеті: захисті України від російської окупації, недопущенні домінування Москви на Південному Кавказі та підтримці вразливих демократій регіону.
У цьому контексті захист прав людини, політичних свобод і демократичного управління на Кавказі має сприйматися не тільки як моральний обов’язок, а й як стратегічна необхідність. Для демократичних сил США і Європи опір російському імперіалізму і зміцнення демократій в Україні, Грузії та Азербайджані мають залишатися головним геополітичним завданням.
Джерело: OBOZ.UA