Весняний наступ Росії фактично захлинувся. За даними аналітиків DeepState, у травні окупаційна армія вперше з 2023 року втратила більше територій, ніж змогла захопити. Однією з причин називають дедалі ефективніші удари Сил оборони по російській логістиці.
На тлі цього, в Україні та на Заході лунає все більше заяв про те, що вже восени цього року Київ може домовитися з Москвою про завершення війни.
Наскільки справді позитивною є ситуація на фронті, чи призведе це до нового контрнаступу і чи змусить це Путіна піти на компроміси за столом переговорів, УНІАН запитав у Євгена Дикого – ветерана російсько-української війни, екскомандира роти батальйону "Айдар", а нині директора Національного антарктичного наукового центру.
Ми бачимо, що ситуація на фронті стабілізувалася. Чи можемо ми вже зараз говорити про те, що нам вдасться повністю зупинити росіян на лінії боєзіткнення до кінця року?
Росіян на фронті, за великим рахунком, стратегічно вдалося зупинити вже. Я наразі доволі впевнено можу стверджувати, що вже відбувся перелам. Тепер ми перехопили ініціативу, час працює на нас.
Але важливо розуміти – це не означає, що росіяни більше не спробують наступати. Вони однозначно спробують, і ми навіть знаємо, на якому напрямку. Перед ними стоїть політичне завдання від тієї єдиної людини, яка в Росії ухвалює рішення та живе у власній реальності, на яку не мають впливу навіть російські генерали, не кажучи вже про солдатів. І ця людина наказала до кінця літа дотиснути Донбас.
Але дотиснути Донбас у реальному житті означає захопити велику агломерацію з чотирьох великих промислових міст – Слов'янська, Краматорська, Дружківки та Костянтинівки. Це фізично нереально для російської армії в її нинішньому стані. Але таке завдання перед нею стоїть. Бо єдину людину, яка там ухвалює рішення, абсолютно не цікавить, реально це чи ні. У її світі це цілком реально. Вона просто не готова прийняти, що її армія на це не здатна.
І тому цей наступ, який РФ планувала почати ще в березні, тобто три місяці тому, все ж таки якось почнеться в червні. Триватиме він щонайменше до кінця літа. Але очікуваного результату не дасть.
Вони точно не візьмуть ці чотири міста. І я навіть дуже сумніваюся, що вони візьмуть хоча б одне з них. Інша проблема в тому, що під час цього наступу вони можуть перетворити всі ці міста на непридатні для життя. Тобто те, що вже сталося з близькою для мене Костянтинівкою, яка фактично стала містом-привидом, може статися і з Краматорськом, Словʼянськом та Дружківкою вже до кінця літа.
Але навіть попри це росіяни не зможуть захопити ці міста. Суто теоретично в них є шанси взяти хіба що одне з них. Але й це дуже навряд.
А от що можна сказати на 99,9%: це буде їхній останній справді великий наступ. У ньому вони розмажуть останні сили своєї армії. І до осені росіяни фактично втратять можливість наступати будь-де.
До слова, вже зараз є один показовий момент. Цього літа вони наступатимуть лише на одному напрямку. На півдні вони взагалі перейшли до глухої оборони. На півночі сидять максимально тихо і намагаються не спровокувати нас, аби ми не пішли в наступ, як уже зробили це на півдні. Тобто єдиний напрямок, де вони ще намагатимуться просуватися, - Донецький. І там вони й закінчаться.
На тлі проблем у російській армії і здобутків Сил оборони, зараз навіть у російському інформаційному просторі зʼявляються думки про те, що Україна перейде в контрнаступ. На вашу думку, чи можливий такий сценарій саме не у форматі локальних контратак, а у звільненні великих територій?
Наразі саме це прогнозувати доволі складно. Адже багато залежить від того, в якому стані наша армія буде до того моменту, коли РФ видихнеться.
Також це залежить від того, чи відбудеться у нас реформа мобілізації, чи встигне вона дати хоча б перші результати, чи сформуємо ми достатньо резерву. Але навіть у тому стані, в якому зараз перебувають ЗСУ, ми вже росіян зупинили, і це вже доконаний факт.
І це дуже добре видно на фронті. Важливо й те, що йдеться не про кількість повернутих кілометрів. Адже в умовах 50-кілометрової кіллзони за визначенням неможливі глибокі прориви і звільнення великих територій. До речі, це стосується як нас під час звільнення територій, так і росіян під час окупації. В умовах широкої кіллзони масштабні стрімкі просування, як, наприклад, коли ми звільняли Харківщину, вже в принципі неможливі.
Питання швидше в іншому. По-перше, хто нав'язує характер бойових дій? Тобто хто нав'язує, де і коли воювати, а хто змушений реагувати? По-друге, головне питання на будь-якій війні - це те, в кого і які втрати. І от за обома цими параметрами ми вже перехопили ініціативу.
От реально перелам у ході війни відбувся. Так, вона ще може бути доволі довгою. Це можуть бути не те що місяці - це можуть бути ще пара-трійка років. Але тепер, починаючи з весни цього року, час працює на нас. Це вже достатньо очевидно. Більше того, у Росії це зрозуміли всі, крім однієї людини. Але нюанс у тому, що саме ця людина ухвалює рішення.
На тлі цього, якщо ставити питання, чи можемо ми до кінця року зупинити росіян, то це станеться значно раніше. Чи можемо до кінця року їх повністю розбити? Ось тут я вже не був би таким оптимістом.
Зараз у Росії все частіше починають говорити про мобілізацію. Наскільки, на вашу думку, це реалістичний сценарій? І чи допоможе це РФ повернути хід подій на свою користь?
Тут я собі дозволю процитувати одного зі своїх улюблених ворогів. А саме Стрілкова-Гіркіна. Це наш абсолютний ідейний ворог, але у війні він розбирається. І днями він заявив, що навіть масштабна мобілізація зараз не врятує Росію. Тому що час, коли можна було закидати нас м’ясом, минув ще у 2024 році. Уже у 2025-му це було під великим питанням, а у 2026-му - взагалі нереально.
І тому скільки б людей вони зараз не кидали на фронт, це призведе лише до збільшення втрат без жодних здобутків. І тут я з ним абсолютно згодний.
До слова, згодом він опублікував ще один текст. У ньому він заявляє, що після того, як Силам оборони вдалося успішно ізолювати Кримський півострів і фактично перетворити його на острів, ми вже в червні можемо перейти в наступ. На його думку, це буде або десантна операція в Криму, або форсування Дніпра. Але тут я його оптимізму не дуже поділяю.
Щодо ізоляції Криму і взагалі нарощування ударів мідлстрайками. Ми вже бачимо перші результати – проблеми з паливом у Криму. Однак чи здатні такі удари критично вплинути саме на фронт?
Щодо мідлстрайків. У нас тривалий час була незаповнена прогалина. Ми дуже добре розвинули напрямок FPV-дронів, якими закрили фронт і зупинили там просування РФ, а також створили цю саму 50-кілометрову кіллзону. Так само, особливо минулого року, ми активно розвивали наші діпстрайки. Тоді наші БПЛА знищували їхні НПЗ, заводи та склади. І це вже має стратегічний вплив - ці удари знекровили Росію набагато більше, ніж усі західні санкції.
Але попри все це, в нас весь цей час лишався незакритий гештальт. А саме - ось ця зона від 50 до 200 кілометрів. Де FPV не дістають, а діпстрайки не використовуються. І нарешті цьогоріч у нас почалося масове виробництво дронів, які закривають зону від 50 до 200 кілометрів.
А це вся прифронтова логістика. Це вже не абстрактні політичні, а цілком реальні центри ухвалення рішень. Це абсолютно конкретні командні пункти та штаби. І все, що ще буквально кілька місяців тому було тилом, перестало ним бути.
Ми фактично за останні три місяці розширили кіллзону з 50 до 200 кілометрів. І це дійсно змінює дуже багато. Це надзвичайно швидко знекровлює російську армію. Це ламає її систему управління, ламає її логістику. А війна - це на 90% логістика і на 10% власне бій.
І саме на цьому етапі важливим фактором стає географія. Якщо на півночі та сході за цією 200-кілометровою зоною все одно залишаються їхні тили, то на півдні за 200 кілометрів уже Азовське море.
Ми фактично перекрили все сполучення між РФ і Кримом. У них залишається лише Кримський міст з його абсолютно крихітною пропускною здатністю. І він дуже вразливий. Ще у них було три пароми, але всі три ми уразили. Крім того, залишається один паром для перевезення цивільних автомобілів. Але там черга на три доби вперед. Тобто росіяни масово тікають з півострова.
І це відбувається не просто так. По-перше, вони бачать, що ми винесли на півострові всі резервуари для зберігання пального, які більші за звичайну автозаправку. Тому як би росіяни не намагалися завезти туди паливо, його просто немає де зберігати. По-друге, ми практично повністю знищили тамтешню систему ППО. Тобто небо над півостровом уже відкрите, і ми там робимо, що хочемо.
Це бачать усі. І, власне, мабуть через це Гіркін робить висновки про десант у Криму. Але я думаю, що з цим він трохи поспішає. Мені це більше нагадує історію з Херсоном. У 2022 році ми спершу спробували взяти його штурмом. Але вже за три дні зрозуміли, що так не спрацює. І далі просто почали підводити росіян до того, що Суровікін тоді назвав "складним рішенням".
І от зараз ситуація з Кримом та Приазов’ям дуже нагадує це саме "складне рішення". Ми не наступаємо, не штурмуємо і не висаджуємо десант. Але знешкодили всю їхню логістику, знешкодили ППО і методично знищуємо все, що нам там потрібно знищити. І в цій ситуації суто політичне питання, чи готові вони просто звідти піти.
І їхні цивільні вже ухвалили це рішення, тому по три доби стоять у чергах на пароми. А от армія так просто втекти не може - їй потрібен наказ. І тут ми повертаємося до тієї однієї людини, яка мала б ухвалити це непросте рішення. Але абсолютно зрозуміло, що вона його не ухвалить. Адже для Путіна це політичне самогубство.
І фактично зараз відбувається стрімке розходження між двома реальностями - реальністю на землі та реальністю в голові Путіна. І як швидко це розходження призведе до колапсу російської воєнної машини - це вже питання часу.
Якщо ці удари справді настільки ефективні, то чи може РФ знайти їм протидію? Ми вже бачимо, як в їхньому інформаційному просторі заявляють про обтягування траси Ростов-Крим сітками. Також вони кажуть про нарощування ППО в цьому регіоні. Чи не станеться в один момент, що ці наші успішні удари перестануть так сильно впливати на РФ?
Тут я для початку хотів би процитувати одного з російських окупаційних губернаторів. Він для заспокоєння населення щось ляпнув про те, що Україна намагається створити ілюзію блокади. І саме після цієї заяви російських воєнкорів просто порвало. Вони самі визнають, що нічого не можуть із цим зробити.
Більше того, в мережі вже ширяться фото та відео російських автомобілів, які перефарбовують у зебру. Сама ця ідея загалом непогана, запозичена з природи. Адже її мета - розмити зображення, щоб воно не виглядало настільки цілісним.
Однак такий підхід фактично означає, що РФ визнала свою нездатність забезпечити фізичний захист. На сітки чи ЗРК вони вже особливо не розраховують. Фактично вони самі це визнають. А нам залишається лише їх добивати.
Останнім часом з українського боку дедалі частіше лунають заяви про можливе завершення війни вже восени цього року. На вашу думку, чи готовий буде Путін визнати проблеми своєї армії і погодитися на компромісний варіант зупинки війни по лінії фронту?
На мою думку, цей сценарій, по-перше, неможливий, а по-друге - небажаний. Чому неможливий? Бо в Росії рішення ухвалюють не генерали чи олігархи, а одна напівбожевільна людина, яка живе у власному всесвіті.
І ось ці розмови про те, що нинішня ситуація призведе до нормальних переговорів уже восени, базуються на припущенні, що наш ворог діє раціонально. Але в їхньому випадку це не працює.
Я дійсно вірю, що росіяни, які залучені до переговорного процесу, вже пропонують якісь більш-менш прийнятні варіанти. Допускаю, що й російські генерали живуть ближче до реальності. Але проблема в тому, що рішення ухвалюють не вони. І це треба дуже добре розуміти. Про що б не домовилися переговорні групи, якщо це не відповідає картині світу однієї конкретної людини, усі ці домовленості нічого не варті.
Тут дуже показовою є стаття Bloomberg. У ній ішлося про те, що міністр фінансів і голова Центробанку приходили до Путіна з поясненням, що бюджет Росії не витримає подальших військових витрат. Що вже до кінця цього року може відбутися повний обвал бюджету і що витрати потрібно скорочувати.
У відповідь Путін наказав урізати не воєнні видатки, а все інше. Тобто скорочувати те, що вже й так перебуває майже на нулі. І це чудова відповідь на будь-які розмови про готовність до переговорів.
Так, у Росії є багато людей, які зацікавлені в переговорах. Але Путін до них не готовий. Тому наразі єдиний можливий варіант - це його фізичне усунення. Але цього досі не сталося. У нього потужні спецслужби, які якраз і покликані запобігати таким сценаріям.
Путін добре знає російську історію. Він знає, як у Росії відбувалися перевороти. Сам пережив невдалу спробу заколоту у 2023 році. Тому велике питання, чи здатні російські еліти усунути його зараз. А поки цього не сталося, будь-які домовленості з російськими переговірниками нічого не варті.
У Росії дедалі частіше згадують про так званий "дух Анкориджа" - навіть частіше, ніж одразу після зустрічі Трампа і Путіна. Якщо Путін так впевнений у своїй армії, то для чого він так активно тисне на ці домовленості?
А причина тут у тому, що наближається осінь і вибори у США. І, швидше за все, Трамп їх із тріском програє. Після цього про жоден Анкоридж уже не йтиметься.
Саме тому вони намагаються максимально використати останні місяці, поки Трамп має всю повноту влади, щоб Вашингтон задіяв усі механізми тиску на нас. Але ми вже витримали півтора року, й ще пів року точно витримаємо.
Повертаючись до теми переговорів. Ви сказали, що такий сценарій не бажаний. Чому так?
Бо наразі відбувся перелам у війні. У Росії назріває повний колапс. Так, це відбувається повільно - йдеться не про місяці, а про два-три роки. Однак ми вже витримали чотири з половиною роки повномасштабної війни. І в тій позиції, в якій перебуваємо зараз, об'єктивно не зацікавлені в компромісних угодах.
Адже всі розуміють, що навіть найкращі компромісні домовленості передбачають збереження за Росією окупованих територій. Тобто про їхнє звільнення в таких сценаріях не йдеться.
Але з огляду на все, що ми вже перенесли, яку ціну заплатили, а також на те, що РФ програє нам війну на виснаження, навіщо нам зараз компромісні домовленості? Нам треба воювати і добити Росію. Уже є сенс доводити цю війну до справжньої переконливої перемоги - зі звільненням усіх наших територій, а можливо, навіть із репараціями та покаранням воєнних злочинців. У нас є такий шанс, і цього року він нарешті з'явився.
І от зараз проміняти все це на дуже примарні компромісні домовленості зі збереженням російського режиму, який ніколи не погодиться на стабільний мир, - навіщо нам робити таку дурницю?
Ми вже заплатили величезну ціну і продовжуємо платити її щодня. Тож якщо вже ми несемо такі втрати, то маємо отримати результат у вигляді реальної перемоги та гарантованого тривалого миру.
довідка
Євген ДикийВетеран російсько-української війни, публіцистЄвген Дикий - український науковець, публіцист, військовослужбовець та громадський діяч. 1995 року брав участь у російсько-чеченській війні як волонтер та керівник гуманітарної місії. У 2014 році виконував обов'язки заступника командира взводу у 24-му батальйоні територіальної оборони "Айдар". Демобілізований влітку 2014 року через бойову травму.
З лютого 2018 року Євген Дикий очолює Національний антарктичний науковий центр, який оперує українською науковою станцією "Академік Вернадський" в Антарктиді.
Джерело: УНІАН
